Сторінки нашої історії

ЛИСТВИН – прадавнє поліське село на Овруччині. Перші письмові згадки про це поселення відносяться до останньої чверті 14-го століття, коли наш край, змучений татарськими набігами, був приєднаний до Великого князівства Литовського.

Моя розповідь сьогодні про одну світлу сторінку із життя рідного села – Петрашівську Свято-Миколаївську православну церкву.

ЯКА ТО КРАСА – село з білою церквою та ще з куполами-свічками на її дуужих плечах. Стоїть листвинська церква на околиці села, на високому пагорбі, що його досипали рукотворно селяни.

Дуже вже хотіли наші предки свою церкву у селі мати. А був тоді не легкий для православних час. Наш край входив до Королівства Польського. А все-таки у 1774 році вони спромоглися у своєму селі. Петраші збудували церкву. У давньому польсько-латинському документі “Презента на церкву Петрашівську” написано, що церкву збудувала і освятила община, що ухиляється від унії. Побудована на кошти прихожан, в ім ' я Святителя Христового Миколая, вона була, як пишеться в іншому документі, “начинням бідна, іконостас ветхий і різницею недостатня”. Власний будинок на церковній землі був лише у священника, а в церковнослужителів ні власних, ні церковних будинків через бідність немає, на утримання священно-і церковнослужителів жалування і річної дачі від прохожан не передбачено, ось чому і утримання їх посереднє. Землі при церкві садибної 1600 саженів, орної – 17 десятин, сінокосної дев ' ять десятин. На цю землю Еренція (письмовий дозвіл) дана поміщиком Станіславом Плотницьким 1777 року квітня 9 дня. А в рік забудови церкви землю для неї ще дав Єпископ Волинський Яків Масольський.

До приходу церкви входили Петраші. Листвин, Радіоновичі, Кошечки, в яких проживало 1049 чоловік. Вже у 1831 році відомий своєю жорсткістю Микола І. розуміючи силу і цементуючу міць церкви у зближенні православних народів, видав Указ, в якому говорилось: “Розладнаний стан, в якому перебуває більша частинагреко-російських церков у західних губерніях, звернув особливу Мою увагу. Я вирішив прийняти рішучі заходи до приведення їх у благопристойний вигляд”.

Так, у 1860 році Петрашівська церква “начинням і різницею вже достатня”, а на утримання причту на рік виділялося 159 карбованців сріблом. З них виділялося священнику – 94, дяку – 27, паномарю – 22, просвірні – 16.

Велику допомогу надавав приходський священник Ничипір Зосимович. Саме він домігся, щоб церкву покрили не гонтом, залізом.

Освячена 11 вересня 1869 року. Ця дата і вважається днем відкриттям нині діючої Петрашівської церкви. В 1884-87 роках для священника і паломщика було збудоване житло та господарські будівлі. На утримання причту у 1902 році вже виділялося штатної зарплати 361 карбованець 84 копійки. Крім того церква мала 140 десятин своєї землі.

Життя селян визначалося православним календарем, а церква вносила в ньохо духовність, виховувала в людях з дитинства почуття людяності, гуманізму, високої моральності. Селяни свято виконувати Божі заповіді, несли пости. Поганих слів не було у чоловіків, зовсім не було їх у лексиконі жінок.

З місцевої влади у селі були лише староста і священник. У першого було свої село, у другого – весь прихід і вся документація. Священник користувався у народі надзвичайною повагою.

Церква наша проводила велику громадську, просвітительську та благодійну роботу серед прихожан. Інформаційні відомості про державне життя до селян доходили тільки через неї. Про це свідчать імператорські Укази, інші документи, що збереглися в церковних архівах. Так, в Указі Його імператорської Величності від 6 грудня 1806 року йде мова про створення губернаторського земського війська на передодні війни 1812 року, де говорилося, щоб “міські і сільські священники переконували своїх приходжан, що ополчення це для врятування батьківщини необхідне”. А у 1874 році, коли на Овруччині лютувала віспа, на священника нашої церкви “покладалось пояснення народу користі від щеплення”. Церква вела детальний облік людей, що ухилялись від щеплення. В документах записано: “Щоб діти у яких прищеплена віспа, при повному одужанні приносились і приводились у свята і неділі у церкву для слухання Божественної Літургії і для користі щеплення оголошувати імена одужавших”.

У 1769 році на загальних зборах прихожан було обране приходське Попечительство Петрашівської церкви. Воно взяло на себе “нагляд і турботу про організацію у приході шкіл та іншихбогоугодних закладів, турботу про обладнання для причту приміщень, надання бідним приходу можливої допомоги, турботу про їх поховання і про утримання у належному порядку кладовищ”.

Злочин проти людського життя був рідкістю і визнавався найтяжчим гріхом. Так, у 1889 році в селянки Х... з нашого села під час пожежі загинула її ж дитина. Мати була визнана повинною “в необережній поведінці з вогнем, наслідком його буля смерть дитини”. За цей гріх її було піддано “церковному покаянню на протязі двох років з тим, щоб вона на протязі цього часу у пости говіла і сповідувалась, але не причащалась, у неділю і святі дні приходила у церкву і покладала по 30 земних поклонів”.

Боролась церква і проти п ' янства. Зберігаються розписки-зобов'язаних п'ющих перед священником, що з цим злом вони покінчать, інакше піддаються штрафу 20 карбованців сріблом. Церква слідкувала, щоб її прихожани жили пристойно. У 1859 році у Петрашівську церкву надійшло розпорядження з Овруцького Духовного Правління “піддати рекрутку з села Листвина У... за блудне життя за місцем проживання семирічному церковному покаянню”.

Яким хотіла бачити церква свого прихожанини, читаємо у цікавому церковному документи “Одобрення”. Що вже майже два віки тут зберігається: “Ми, що нижче підписалися, прихожани, свідчимо по чистій нашій совісті, що бажаючий бути при нашій церкві має бути людиною доброю, не п ' яниця, в господарстві своєму не лінивий, не брехун, не сварливий, не любодійця, не вбивця, у крадіжках і обманах не помічений, добропорядний і поведінки чесної, і тому ми його бажаємо мати при приході”.

Хотілося б побажати церкві і її настоятелю Володимиру саме таких мирян, такої наполегливої і багатогранної роботи з людьми, яку проводили її проповідники протягом багатьох попередніх років. Хай же лине над мирним Листвином церковний дзвін і відгукується в душах і серцях мирян радістю і надією на кращі часи.